Через майже 100 років: киянка повернула родинний маєток на Полтавщині

Майже через століття після примусового вилучення родинного майна киянка Яніна Алєєва змогла повернути у власність своєї сім’ї старовинну садибу в Лохвиці на Полтавщині. Маєток, який у 1929 році націоналізувала більшовицька влада, нині знову належить нащадкам колишніх власників. Відновлення історичної справедливості тривало майже десять років і вимагало пошуку документів, судових процедур, перемовин та підтримки небайдужих людей.

Історія родини Горошків і конфіскація маєтку

Садиба пов’язана з давнім козацьким родом Горошків, який відігравав помітну роль у житті Лохвиці. Прапрадід Яніни, Сава Іванович Горошко, свого часу володів значними земельними угіддями. Він займався сільським господарством, мав орні землі, пасіки та розвивав ремесла. Завдяки праці й господарській діяльності родина належала до заможних мешканців міста.

Прадід Яніни, Василь Горошко, також був активним учасником громадського життя. Він підтримував українську церкву, опікувався її розвитком і жертвував на це власні кошти. Чоловік був старостою Свято-Йоаннівської церкви в Лохвиці — першої автокефальної української церкви в місті. Для родини це була не лише релігійна, а й національна та культурна справа.

У 1929 році радянська влада відібрала маєток у родини Горошків. Василя Горошка позбавили виборчих прав, пояснивши це його «класовим походженням». Такі рішення в ті часи часто ставали першим кроком до переслідування заможних селян, підприємців, землевласників і громадських діячів.

Згодом Василя Горошка заарештували через його участь в Українській автокефальній православній церкві. Чоловіка засудили до заслання на п’ять років у Казахстан, до Семипалатинська. Додому він уже не повернувся. Разом із маєтком родина втратила не тільки майно, а й можливість зберігати власний уклад життя, родинну пам’ять і зв’язок із місцем, де жили кілька поколінь.

Після конфіскації будівлі використовували не за первинним призначенням. Спочатку в садибі облаштували колгоспний двір і контору. Пізніше там жили працівники, які приїжджали із Західної України на сезонні роботи зі збирання цукрових буряків. Після розпаду Радянського Союзу в приміщенні працювало сільськогосподарське товариство імені Тесленка. Тут видавали заробітну плату, працювали адміністративні працівники та зберігали документацію.

Останні понад десять років комплекс фактично залишався без належного догляду. Через відсутність ремонту та постійного користувача будівлі почали швидко руйнуватися. Водночас навіть у занедбаному стані вони зберігали цінні елементи, які свідчать про історію садиби та особливості побуту її колишніх мешканців.

Як киянка повернула родинну нерухомість

Пошук шляху до повернення маєтку розпочався з проблеми, яка часто виникає під час роботи з історичною нерухомістю: документів на будівлі не збереглося. До того ж спорудами тривалий час користувалося місцеве підприємство, тому було незрозуміло, хто саме має право ними розпоряджатися.

Яніна Алєєва кілька років намагалася знайти представників підприємства та з’ясувати юридичний статус садиби. Після тривалих пошуків їй вдалося вийти на керівника компанії. Під час переговорів підприємство погодилося відмовитися від претензій на будівлі. Це відкрило можливість для подальшого оформлення нерухомості через органи місцевого самоврядування.

Наступним кроком стало звернення до Лохвицької міської ради. Оскільки власника будівель офіційно не було встановлено, міськрада через суд визнала їх безхазяйними та оформила у комунальну власність. Після цього садибу виставили на відкритий аукціон у системі продажу комунального майна.

Початкова ціна маєтку становила 136 тисяч гривень, однак продаж відбувався за системою зниження вартості. Для Яніни цей етап виявився особливо складним. Усі її заощадження на той момент пішли на лікування, тому самостійно сплатити необхідну суму вона не могла.

Жінка оголосила збір коштів і розповіла людям про історію своєї родини. Завдяки підтримці небайдужих громадян їй вдалося викупити будівлі. Наприкінці вересня 2026 року Яніна офіційно оформила право власності на залишки родинного маєтку. Так нерухомість, відібрана майже сто років тому, повернулася до нащадки колишніх власників.

Стан садиби та плани на відновлення

Сьогодні архітектурний комплекс складається з кількох споруд. Центральною будівлею є житловий будинок, зведений у 1905 році. Його площа становить приблизно 136 квадратних метрів. Попри тривале недбале використання, всередині збереглися окремі оригінальні елементи інтер’єру.

Серед них — старовинна шафа, велика господарська скриня, декоративні розетки та ліпнина на стелі колишньої гостьової зали. Ці деталі дають змогу уявити, як міг виглядати будинок на початку XX століття. Водночас технічний стан споруди є критичним. Частина печі зруйнована, конструкції пошкоджені, а сам будинок наблизився до аварійного стану.

До складу майна також входить дерев’яна комора з верандою та круглими опорними колонами. Її збудували за традиційною народною технологією, за якої дерев’яні бруси утримують один одного без складних сучасних кріплень. Первинна деревина, якій уже понад сто років, досі зберігає міцність і демонструє якість старовинного будівництва.

Для порятунку головного будинку необхідно повністю замінити дах і перекриття, відновити вікна та двері, укріпити конструкції й підвести комунікації. За попередніми підрахунками, лише базові ремонтні роботи можуть коштувати близько 1,5 мільйона гривень. Остаточна сума залежатиме від результатів технічного обстеження та способу реставрації.

Яніна наголошує, що не хоче перетворювати садибу на приватний об’єкт, доступний лише для родини. Її мета — зберегти будинок і зробити його корисним для всієї громади. Власниця розглядає можливість передати приміщення громадській організації, залучити грантове фінансування та поступово створити тут культурно-туристичний осередок.

У майбутньому в садибі можуть проводити освітні заходи, гуртки для школярів, зустрічі з дослідниками локальної історії та мистецькі події. Також простір можна використовувати для розвитку соціального підприємництва, роботи з ветеранами й організації реабілітаційних програм. Відновлений маєток міг би стати місцем, де поєднуються родинна пам’ять, історія Лохвиці та сучасні потреби мешканців.

Історія повернення садиби показує, наскільки складним може бути шлях до відновлення прав на майно, вилучене під час радянських репресій. Водночас вона доводить, що навіть занедбані будівлі можуть отримати нове життя, якщо є наполегливість, підтримка громади та розуміння їхньої культурної цінності.

Лохвицький район має значний архітектурний потенціал. У регіоні збереглися унікальні споруди початку XX століття, зокрема земські школи, створені за проєктами архітектора й етнографа Опанаса Сластіона. Їх вирізняють риси українського модерну, шестикутні вікна та цегляний декор, що нагадує орнаменти традиційної вишивки.

Садиба родини Горошків може стати ще одним важливим елементом культурного ландшафту Полтавщини. Її відновлення — це не тільки ремонт старого будинку, а й повернення видимої частини історії, яку намагалися стерти протягом десятиліть. Для Яніни Алєєвої цей проєкт є способом вшанувати пам’ять прадіда та показати, що справедливість можна відновлювати навіть через багато років.