Шибениця, драбина, фонтан: як змінювалося місце поваленого Леніна в Києві

Місце на розі Хрещатика та бульвару Шевченка в Києві стало одним із найконцентрованіших символів історичних поворотів і громадських дискусій у місті. Тут за кілька десятиліть змінювалися не лише монументи, а й смисли простору: від сумної згадки про публічні страти до радянського символу, а потім — до майданчика для мистецьких інтервенцій і, врешті, проєкту з облаштування фонтану. У цій статті стисло проходжуся крізь головні етапи трансформації цієї локації й аналізую, чому рішення про водограй спричинило суперечки.

Шибениця, пам’ятник, порожній постамент: історія простору

Ще на початку ХХ століття початок бульвару (тоді — Бібіковського) був простим міським проміжком з алеєю й кіосками, але під час Другої світової війни німецька окупаційна адміністрація перетворила цю ділянку на місце публічної страти. Саме звідси походить образ шибениці, що довго зберігався в пам’яті киян. Після війни радянська влада встановила тут пам’ятник Леніну — скульптура, створена ще напередодні війни для Світової виставки у Нью-Йорку, отримала нове місце й новий сенс у центрі столиці.

Монумент простояв десятиліттями поряд із Бессарабським ринком і неодноразово ставав предметом міського спору. Попри появу інших ленінських фігур у місті, саме цей об’єкт залишався на своєму місці до подій кінця 2013 року: у грудні того року постать була повалена, а сама фігура розбитa на сувеніри, тоді як постамент з лабрадориту залишився як потужний символ відсутності та перетворився на новий «майданчик» для громадської пам’яті.

Мистецькі втручання і суспільний діалог

Порожній п’єдестал одразу почали заповнювати різними смислами: від стихійного декорування прапорами і графіті до концептуальних інсталяцій. Одна з перших акцій — «золотий унітаз», встановлений активістами Євромайдану, мав на меті висміяти корупцію й надмірну розкіш. Далі були проєкти художників, які ставили питання пам’яті, ідентичності та майбутнього: інсталяція з манекенами, перформативні драбини, неонові проєкції і зелені «ритуали» з травами.

Значну роль у перетворенні простору відігравав художній фонд Ізоляція, який 2016–2018 року реалізував серію тимчасових робіт у межах проєкту «Суспільний договір». Сходи, що дозволяли підніматися на п’єдестал, акції зі спільними хореографіями, метафоричні «руки» й інші роботи робили постамент місцем діалогу між мистецтвом, політикою й пересічними киянами. Такі інтервенції не завжди були прийняті одностайно: деякі інсталяції вандалізували, деякі — спричинили гострі дискусії про те, як і чи треба «переписувати» історію простору.

Окремий пласт дискусій стосувався ідей про тимчасові або постійні пам’ятники: від пропозицій вшанувати Героїв Небесної Сотні до ідей встановити релігійні або історичні образи. Частина городян і експертів наполягала на відкритому конкурсі і залученні фахівців з питань пам’яті, щоб не просто декорувати площу, а працювати з її багатошаровою історією.

Фонтан як компроміс чи утрата пам’яті: сучасний етап

Ідея облаштувати на місці п’єдесталу фонтан з’явилася в різних формах: від пропозиції мера очистити «негативну енергетику» водою до ініціатив приватних донорів, які готові фінансувати проект. У 2025 році фармацевтична компанія запропонувала вкласти кошти в будівництво водної композиції, а КМДА оголосила про реалізацію проєкту з акцентом на інклюзивність і доступність простору.

Аргументи прихильників фонтану звучать так: вода пом’якшує символіку, водограй стане елементом міської ідентичності, а фінансування від приватного сектору дозволить реалізувати задум без великих витрат з міського бюджету. Офіційні візуалізації демонструють наземні пішохідні переходи, сходи до плити постаменту й пандуси, призначені для людей з обмеженою мобільністю. Однак у представлених проєктах фахівці помітили суперечності: пандус інколи веде впритул до бар’єру, або має різкі повороти, що ставить під сумнів реальну доступність і продуманість рішень.

Критики наголошують на двох ключових ризиках. По-перше, заміна історично насиченого простору декоративним елементом без залучення дослідників пам’яті та громадськості може стерти важливі шари історії. По-друге, механізм вибору проєкту — прямі домовленості з меценатом замість публічного архітектурного конкурсу — створює відчуття непрозорості й можливих політичних інтересів. Голос мистецького середовища й інституцій, що працюють з пам’яттю, наполягає на комплексному рішенні: інтегрувати меморіальні підходи, мистецькі практики та містобудівні стандарти інклюзивності.

Питання тепер стоїть не лише про форму — фонтан чи інший об’єкт — а про те, яка історія і які сенси будуть закладені в новий простір. Чи залишиться тут нагадування про темні сторінки минулого, чи перевагу отримає нейтралізуючий естетичний символ? Відповідь залежить від того, наскільки відкритою, професійною і публічною буде процедура вибору остаточного рішення. Повернення до дискусії про пам’ять і суспільний договір міста виглядає не менш важливим, ніж архітектурний проєкт: без цього навіть красивий водограй ризикує стати черговим банальним урбаністичним штрихом, який не відповість на складні запитання, що накопичувалися на цьому місці десятиліттями.