Пономарьова Мар'яна
Україна входить у новий етап протистояння з повітряними цілями, які ще недавно вважалися відносно простими для знищення. Мультироторні дрони-перехоплювачі довели високу ефективність проти традиційних ударних безпілотників, однак поява російських реактивних апаратів змінює правила гри. Так звані дронораки поєднують ознаки безпілотника та крилатої ракети: вони швидші, летять вище, несуть значно потужнішу бойову частину й потребують дорожчих засобів перехоплення.
Це створює для України не лише технологічний, а й економічний виклик. Успішна система протиповітряної оборони має збивати цілі з високою ймовірністю, але водночас залишатися дешевшою за сам об’єкт атаки. Інакше противник зможе виснажувати українську ППО масованими ударами, змушуючи витрачати дорогі ракети на відносно недорогі безпілотники.
Чому швидкість стала головною перевагою
Класичні ударні безпілотники на кшталт «Герані» тривалий час залишалися вразливими для українських дронів-перехоплювачів. Вони зазвичай рухалися зі швидкістю приблизно 150–200 кілометрів на годину, а їхня висота польоту часто становила кілька кілометрів. Перехоплювачі, здатні розвивати 250–300 кілометрів на годину, могли наздогнати таку ціль, вийти на потрібну позицію та знищити її.
Ситуація змінилася після появи реактивних модифікацій. За відкритими оцінками, окремі російські дронораки можуть летіти зі швидкістю 350–450 кілометрів на годину, а в деяких режимах розганятися ще швидше. Висота польоту таких апаратів може сягати 5–6 кілометрів. Це суттєво скорочує час на виявлення, наведення та атаку.
Для гарантованого перехоплення апарат має мати помітний запас швидкості над ціллю. Якщо різниця становить лише кілька десятків кілометрів на годину, будь-який маневр або зміна курсу може зірвати атаку. Експерти зазвичай орієнтуються на перевагу перехоплювача приблизно у 20–30 відсотків. Проте навіть сучасні українські мультироторні системи часто працюють на межі своїх можливостей.
Додатковою проблемою є бойове навантаження. Реактивний дрон може нести близько 90 кілограмів вибухівки, мати дальність польоту до сотень кілометрів і використовувати складніший маршрут. За своїм призначенням такий апарат уже ближчий до спрощеної крилатої ракети, ніж до повільного безпілотника, якого називали «мопедом».
Підвищення швидкості до 700–800 кілометрів на годину здатне остаточно вивести такі цілі за межі можливостей більшості гвинтових дронів-перехоплювачів. У цьому разі боротьба переходить у площину реактивної авіації, зенітних ракет, автоматизованих гарматних систем і спеціалізованих комплексів ближньої дії.
Реактивні перехоплювачі та малі ракети
Найочевидніша відповідь на реактивну загрозу — створення власних реактивних дронів-перехоплювачів. Їхня конструкція нагадує невеликий літак, а силова установка дає змогу набирати швидкість, недоступну для мультироторних платформ. Такі апарати можуть патрулювати визначений район, отримувати цілевказання від наземних або повітряних систем і атакувати безпілотник на зустрічному курсі.
В Україні вже розробляють кілька типів реактивних перехоплювачів. Окремі зразки, за заявами виробників і представників Сил оборони, демонстрували швидкість від 460 до 560 кілометрів на годину. Перспективні платформи можуть перевищувати позначку 700 кілометрів на годину, а їхня дальність потенційно дозволяє прикривати значні ділянки повітряного простору.
Водночас швидкість сама по собі не гарантує результату. Перехоплювач має отримати точні координати цілі, швидко обробити дані, вийти на потрібну траєкторію та спрацювати в умовах обмеженого часу. Тому нова система повинна включати не лише сам літальний апарат, а й радари, оптичні сенсори, засоби зв’язку, програмне забезпечення та командні пункти.
Ключовим вузьким місцем залишаються малі турбореактивні двигуни. Їх складніше виробляти, ніж поршневі двигуни для звичайних безпілотників. Потрібні точні матеріали, високотемпературні сплави, якісна механіка та стабільні виробничі лінії. Навіть за наявності готової конструкції перехоплювача нестача двигунів може стримувати серійне виробництво.
Ще одна перешкода — ціна. Реактивний перехоплювач коштує значно дорожче за простий ударний безпілотник. Якщо його застосовувати проти кожної цілі окремо, економічна модель швидко стане невигідною. Саме тому Україна паралельно розглядає розвиток дешевих малогабаритних зенітних ракет.
Ракета має кілька переваг: вона здатна швидко набрати необхідну швидкість, працювати на значній відстані від пускової установки та атакувати цілі, які рухаються на високій швидкості. Однак її вартість також не повинна бути надмірною. Для масованої оборони потрібні боєприпаси, які можна виробляти великими серіями та використовувати без виснаження запасів.
Економіка перехоплення і майбутня модель ППО
Найскладніше питання у протистоянні дроноракам — співвідношення ціни атаки та захисту. Росія може запускати значну кількість безпілотників, розраховуючи не лише на пряме ураження, а й на перевантаження української системи оборони. Якщо на кожен недорогий апарат відповідати дорогою зенітною ракетою, ресурси ППО швидко скорочуватимуться.
Тому Україна потребує багаторівневої системи, де різні засоби застосовуються залежно від типу цілі. Повільні безпілотники можуть знищуватися дешевими перехоплювачами, мобільними вогневими групами або автоматичними турелями. Реактивні апарати мають перехоплюватися спеціальними дронами, малими ракетами, винищувальною авіацією та зенітними комплексами середньої дальності.
Важливу роль відіграватиме раннє виявлення. Що раніше система помітить реактивний дрон, то більше часу матимуть оператори для вибору засобу ураження. Для цього необхідне поєднання радіолокаційних станцій, пасивних сенсорів, оптичних систем та обміну даними між різними підрозділами. Єдина інформаційна картина дозволить не витрачати дорогу ракету на ціль, яку може знищити дешевший перехоплювач.
Перспективним рішенням може стати багаторазова повітряна платформа. Вона здатна патрулювати район, нести кілька компактних засобів ураження та повертатися на базу після виконання завдання. Такий підхід потенційно зменшує витрати й дає змогу тримати перехоплювачі ближче до напрямків, звідки регулярно надходить загроза.
Окремо розглядається використання літаків-винищувачів. F-16 та інші бойові літаки можуть ефективно знищувати швидкі повітряні цілі за наявності своєчасного наведення. Проте цей варіант обмежений вартістю льотної години, ризиками для пілотів і необхідністю зберігати винищувачі для виконання ширшого спектра завдань.
Автоматичні зенітні гармати також можуть залишатися важливою частиною оборони, особливо над критичною інфраструктурою. Їхня перевага полягає у відносно низькій вартості пострілу та здатності реагувати за лічені секунди. Недолік — обмежена дальність і складність ураження швидкої цілі на великій висоті.
У найближчі роки Україна, ймовірно, розвиватиме одразу кілька напрямів: реактивні безпілотники-перехоплювачі, дешеві ракети, модернізовані зенітні комплекси та автоматизовані засоби вогневого ураження. Жоден із них не стане універсальною відповіддю. Ефективність визначатиме саме поєднання технологій, швидкість виробництва та здатність масштабувати рішення.
Реактивні дронораки не скасовують українські перехоплювачі, але змушують їх еволюціонувати. Мультироторні системи й надалі залишатимуться корисними проти повільніших цілей, тоді як швидкі апарати вимагатимуть іншої архітектури оборони. Головним завданням стане не просто створити найшвидший перехоплювач, а побудувати економічно стійку систему, здатну витримувати масовані атаки та швидко адаптуватися до нових модифікацій ворожої зброї.