Сергій Пономарьов
У Шотландії виявили маловідомі відомості про стрічку, яка може змінити усталену історію появи звукового кіно. Фільм «Поки не задзвонять дзвони» (Till the Bells Ring) показали в Единбурзі ще в жовтні 1926 року — приблизно за рік до прем’єри знаменитого «Співака джазу». Саме останню картину протягом десятиліть називали першим повнометражним фільмом із синхронізованими діалогами.
Нова знахідка привернула увагу дослідників не лише своїм віком. За наявними описами, шотландська стрічка містила розмовні сцени та синхронний звук упродовж усього хронометражу. Якщо ці дані підтвердяться після детального вивчення матеріалів, уявлення про початок звукової ери в кіно доведеться істотно переглянути.
Фільм, що випередив «Співака джазу»
На історію «Поки не задзвонять дзвони» натрапив дослідник Марк Девід Джейкобс. Він працював над книжкою, присвяченою раннім британським звуковим фільмам, і під час пошуків звернув увагу на майже забуту постановку, створену в Шотландії.
Стрічка тривала близько 46 хвилин. За жанром це була побутова комедія про життя родини у вікторіанську епоху. Її автором став шотландський драматург Грем Моффат, який переніс на екран власну театральну п’єсу. У фільмі зіграли актори його гастрольної трупи, серед них — дружина Маргарет і донька Вініфред.
Особливим фільм робить не лише дата прем’єри. У ньому персонажі розмовляли шотландською мовою, а діалоги були синхронізовані із зображенням. Для середини 1920-х років це було надзвичайно складним технічним завданням. Кінематограф тоді переважно залишався німим, а музичний супровід і пояснювальні написи глядачі сприймали як звичну частину перегляду.
За словами Джейкобса, «Поки не задзвонять дзвони» демонстрував перехід до форми кіно, яку сучасна аудиторія вважає традиційною. Герої не просто рухалися на екрані під музику, а повноцінно взаємодіяли за допомогою мовлення. Для тогочасного глядача це могло виглядати майже як театральна вистава, перенесена в новий технологічний формат.
Після прем’єри в Единбурзі фільм отримав схвальні відгуки. Місцева преса відзначала, що синхронізація зображення та діалогів була настільки точною, що створювала враження живої сценічної постановки. Водночас стрічка не стала широким міжнародним явищем і, ймовірно, демонструвалася лише протягом одного тижня.
Чому про шотландську стрічку забули
Історія раннього кіно зберегла чимало прикладів, коли технічно важливі роботи зникали з культурної пам’яті. На відміну від великих американських студій, британські та шотландські кіновиробники того часу часто працювали з обмеженими бюджетами, невеликими командами й короткими прокатними кампаніями. Їхні фільми не завжди потрапляли до міжнародного розповсюдження, а плівки могли згодом бути втрачені або знищені.
Ймовірно, саме це сталося і з «Поки не задзвонять дзвони». Після короткого прокату в Единбурзі про картину поступово перестали згадувати. Вона не отримала статусу кінематографічної події, а її творці не мали доступу до потужної системи реклами та дистрибуції, яка допомогла американським фільмам закріпитися в міжнародній історії кіно.
Додатковою причиною забуття могла стати відсутність повної копії. Нині відомо, що дві частини стрічки, які разом становлять понад половину її тривалості, зберігаються у фондах британського кіноархіву. Водночас одну частину фільму досі не вдалося знайти. Через це дослідники поки не можуть повністю переглянути роботу та остаточно оцінити її технічні особливості.
Збережені фрагменти можуть мати величезне значення для істориків кіно. Вони здатні допомогти встановити, яким саме способом записували звук, як синхронізували репліки з рухами акторів і чи справді звукова доріжка супроводжувала фільм від початку до кінця. Важливим є також питання якості збережених матеріалів: інколи архівна плівка дає змогу підтвердити сам факт існування технології, але не дозволяє повністю відтворити первісне звучання.
Як знахідка може змінити історію звукового кіно
У популярній історії кінематографа переломним моментом зазвичай називають вихід «Співака джазу» в Нью-Йорку 1927 року. У головній ролі там знявся Ел Джолсон, а картина стала символом переходу від німого кіно до звукового. Проте цей статус потребує уточнення: значна частина фільму залишалася німою, а синхронізовані репліки та пісні з’являлися лише в окремих епізодах.
Саме тому відкриття шотландської стрічки може змусити по-новому сформулювати відповідь на запитання, який фільм був першим звуковим. Одне визначення може стосуватися першої повнометражної картини з окремими синхронними сценами, інше — першого комерційно успішного звукового фільму, а ще одне — першої стрічки, у якій синхронні діалоги звучали протягом усього показу.
За останнім критерієм «Поки не задзвонять дзвони» потенційно випереджає «Співака джазу». Водночас дослідники обережно оцінюють цю можливість, адже остаточні висновки можна буде зробити лише після перевірки всіх доступних матеріалів. Потрібно також з’ясувати, чи справді фільм був повністю звуковим у сучасному розумінні, чи окремі елементи звукового супроводу могли відтворюватися в кінотеатрі незалежно від плівки.
Марк Девід Джейкобс сподівається, що напередодні сторіччя стрічки архіви інших країн перевірять власні фонди. У різних колекціях можуть зберігатися фрагменти, копії або документи, які допоможуть відновити історію виробництва та прокату. Особливо цінними були б афіші, технічні описи, газетні рецензії, листування творців і додаткові частини плівки.
Пошук загубленого матеріалу важливий не лише для визначення кінематографічного пріоритету. Він дає змогу повернути в історію імена режисерів, акторів, сценаристів і технічних фахівців, які працювали за межами великих студій. Шотландська стрічка показує, що розвиток звукового кіно не був винятково американським процесом. Нові технології могли одночасно випробовувати в різних країнах, а маловідомі локальні проєкти інколи випереджали знамениті постановки.
Якщо втрачену частину «Поки не задзвонять дзвони» знайдуть, фахівці отримають можливість цілісно дослідити фільм і точніше оцінити його місце в історії культури. Навіть без повної копії нинішня знахідка вже привертає увагу до раннього британського кінематографа та нагадує, наскільки неповною може бути офіційна історія мистецтва.