Хто стояв за фейками про «навалу мігрантів»: розбір Texty

Інформаційна кампанія про нібито «навалу мігрантів» в Україні не виникла раптово. Її формували поступово: спочатку через маніпуляції з економічними прогнозами, далі — через синхронні дописи в соціальних мережах і телеграм-каналах, а згодом за допомогою політиків, публічних військових, праворадикальних активістів і штучно згенерованих зображень. Розбір видання Texty показує, як окремі повідомлення перетворилися на масштабний антиімміграційний наратив, який у травні 2026 року вийшов за межі інтернету та проявився під час вуличних акцій.

Ключова теза кампанії полягала в тому, що Україна нібито готується масово завозити працівників з країн Азії та Африки, які мають замінити українців на ринку праці та згодом отримати особливі права. При цьому реальні заяви державних органів, оцінки дефіциту кадрів і можливі зміни міграційної політики подавалися без контексту або навмисно перебільшувалися.

Як з’явилася теза про мільйони мігрантів

Перший помітний етап кампанії зафіксували в листопаді 2023 року. Олександр Охріменко, президент Українського аналітичного центру, коментуючи потреби української економіки, згадав оцінку Міністерства економіки щодо додаткової потреби приблизно у 4,5 мільйона працівників. Йшлося про загальний дефіцит робочої сили, який виник через повномасштабну війну, мобілізацію, виїзд частини населення за кордон і демографічну кризу.

Однак у публічному коментарі цю цифру пов’язали саме з майбутнім залученням «мігрантів з Азії та Африки». Така підміна змісту стала важливим моментом для подальшого поширення панічних повідомлень. Оцінка потреби економіки в працівниках перетворилася на твердження про начебто вже ухвалене рішення щодо масового переселення іноземців.

Маніпуляцію швидко підхопили фейсбук-групи «Горячие новости Украины», «Совість та Честь України» та «Новини Сьогодні». Паралельно схожі повідомлення з’явилися у проросійських телеграм-каналах «Резидент», «Пруф», «Отряд Ковпака», «Картель», «MediaKiller» і «Скептик». До обговорення долучилися публічні коментатори Олександр Шелест, Дмитро Співак та Олексій Арестович.

Показовим є те, що в таких повідомленнях майже не йшлося про реальні умови працевлаштування іноземців, законодавчі обмеження чи потреби конкретних підприємств. Натомість акцент робили на образах «заміщення», «втрати країни» та майбутньої зміни етнічного складу міст. Це дозволяло перетворити складну економічну проблему на емоційний конфлікт між «своїми» та «чужими».

У 2024 році цей наратив отримав новий поштовх. Юлія Мазур із антимобілізаційної громадської організації «Доста» написала у фейсбуку, що уряд нібито планує залучати трудових мігрантів з інших держав. Її допис супроводжувався емоційною формулою: «Одні воюють і гинуть, а проживати на землі мають інші». Так міграційну тему почали безпосередньо пов’язувати з мобілізацією, втратами на фронті та майбутнім України.

Схожі тези майже одночасно поширювали Мирослав Олешко, Денис Єлисевич, Сергій Ягодзінський та Олександр Дубінський. Останній, зокрема, прогнозував, що окремі українські міста нібито можуть швидко стати «чорними». Подібні формулювання не містили доказів, але були зручними для емоційного поширення в соціальних мережах.

Синхронні публікації та залучення публічних осіб

Окремі хвилі поширення виникали щоразу, коли з’являвся будь-який інформаційний привід. У червні 2024 року протягом одного дня щонайменше сім великих телеграм-каналів синхронно заявили, що мігранти заміщають українців. Серед них були «Резидент», «Шейх Тамир», «Наблюдатель», «Страна», «Тарас Сидорец», «Запальничка» та «Славянск-Краматорск». У фейсбуку паралельно поширювалися твердження про майбутні «автономні анклави» сомалійців, лівійців, афганців і сирійців.

До кампанії долучилися й українські праворадикальні середовища. Історик Павло Гай-Нижник пов’язував міграцію з конспірологічними теоріями про Джорджа Сороса та «навмисне заміщення» українців. Публічну увагу до теми привертав також Дмитро Корчинський. У результаті економічні питання дедалі частіше подавалися через расові та цивілізаційні стереотипи.

Взимку 2025 року наратив перейшов у режим постійної рециркуляції. Одним із приводів стало повідомлення про залучення 160 працівників із Бангладеш на меблеве підприємство в Закарпатті. Цю історію використали Дмитро Гнап, Мирослав Олешко, Анатолій Шарій, Ігор Мосійчук, Олександр Дубінський та Артем Дмитрук. Замість обговорення умов праці, легальності працевлаштування та потреб конкретного виробництва увагу зосередили на походженні працівників.

Іншим приводом стало спрощення перетину кордону для українських чоловіків віком від 18 до 22 років. Після цього роботодавці знову заявили про дефіцит кадрів, а в інформаційному просторі почали поширювати припущення, що нестачу працівників компенсуватимуть винятково іноземцями. У квітні 2026 року керівник Офісу президента Кирило Буданов повідомив про можливий перегляд переліку країн «міграційного ризику». Потенційне спрощення правил в’їзду та легалізації іноземців на тлі нестачі робочої сили знову стало підставою для тривожних прогнозів.

Особливого поширення наратив набув після того, як до нього долучилися люди з високим рівнем суспільної довіри. У жовтні 2025 року заступник командира 3-го армійського корпусу підполковник Максим Жорін заявив, що трудових мігрантів із культурно та ментально далеких країн в Україні бути не повинно, адже вони зароблятимуть, поки українці воюють.

Такі слова не обов’язково містять заклик до конкретних дій, але вони нормалізують уявлення про мігрантів як про загрозу. Коли подібну позицію висловлює військовий із великою аудиторією, емоційне повідомлення набуває додаткової ваги й сприймається частиною суспільства як підтверджений факт, а не як особиста думка.

У 2026 році до поширення наративу додалися матеріали, створені за допомогою штучного інтелекту. Фальшиві відео та зображення створювали ілюзію, що описані в дописах події справді відбуваються в українських містах. У мережі з’являлися вигадані сцени конфліктів мігрантів із ромами, а також нібито прання одягу у водоймах. В одному з випадків муніципальна телерадіокомпанія в Павлограді поширила повідомлення про індусів, які перуть речі в річці, не перевіривши походження матеріалів.

Як фейки вийшли на вулиці

Поступово міграційну тему почали використовувати політики. До дискусії долучилися Дмитро Разумков, Олексій Гончаренко, Анна Скороход і Данило Гетманцев. Міські голови Харкова, Івано-Франківська та Львова заявляли, що не допустять у своїх містах «засилля мігрантів». Навіть критичні коментарі сприяли поширенню теми, адже кожна нова згадка збільшувала її видимість у соціальних мережах і медіа.

Зрештою, змушені були реагувати прем’єр-міністерка Юлія Свириденко та президент Володимир Зеленський. Це стало важливим етапом легітимації теми: питання, яке раніше циркулювало переважно в анонімних каналах і радикальних спільнотах, почали обговорювати на найвищому політичному рівні.

Пік кампанії припав на 11 травня. Цього дня було зафіксовано понад 140 повідомлень у телеграм-каналах. У травні в різних українських містах відбулися мітинги проти трудової міграції. Частину акцій організовували люди із сумнівною репутацією, серед яких називали Ніколя Амбера, Юлію Чубарєву, Михайла Монастирського та Катерину Таран. На вулицях з’являлися плакати із закликами «за білу Україну», а інтернетні страхи отримували фізичну форму.

Водночас розслідування показує, що кампанія не мала одного очевидного центру управління. Її поширювали різні групи, які могли мати несхожі мотиви: проросійські канали прагнули посилити внутрішню ворожнечу, політики — привернути увагу виборців, праворадикальні активісти — просунути власну ідеологію, а окремі інфлюенсери — збільшити охоплення та вплив.

Спільним для них був набір прийомів: виривання цифр із контексту, перебільшення окремих випадків, використання образливих стереотипів, синхронне розміщення однакових тез і поширення неперевірених матеріалів. Коли до цього додавалися зображення, створені штучним інтелектом, межа між вигадкою та реальністю для частини аудиторії ставала майже непомітною.

У липні та серпні 2026 року тема «навали мігрантів» несподівано почала згасати. Це також свідчить про її кампанійний характер: наратив активно підтримували доти, доки він давав високі охоплення, викликав емоції та дозволяв мобілізувати прихильників. Коли суспільна увага перемкнулася на інші події, кількість повідомлень різко скоротилася.

Головний висновок полягає в тому, що проблема трудової міграції та дефіциту кадрів може бути предметом легітимної суспільної дискусії, але вона потребує фактів, статистики та прозорих правил. Натомість історія про «навалу мігрантів» будувалася переважно на страхах і припущеннях. Її поширення стало прикладом того, як розрізнені дописи, політичні заяви, пропагандистські канали й фальшивий контент можуть створити відчуття масштабної загрози, навіть якщо реальні дані цього не підтверджують.