Нобелівський лауреат пропустив дзвінок із новиною про перемогу

Американський науковець Карл Дайссерот пропустив телефонний дзвінок від Нобелівського комітету, під час якого йому мали повідомити про присудження найпрестижнішої міжнародної нагороди у сфері фізіології та медицини. Дослідник саме відпочивав після роботи, тому не почув телефон. Зв’язатися з ним представникам комітету вдалося лише через його дружину Мішель Монж.

Несподівана ситуація сталася посеред ночі. Дзвінок на телефон Карла Дайссерота надійшов о 00:27. Професор Стенфордського університету відомий тим, що часто працює допізна: читає наукові статті, аналізує результати експериментів і листується зі студентами та колегами. Однак після завершення роботи він ліг відпочити й не почув виклику.

Через кілька секунд задзвонив телефон його дружини. На іншому кінці лінії запитали, чи можна поговорити з Карлом. Мішель Монж розбудила чоловіка й передала йому новину. За словами самого лауреата, повідомлення про Нобелівську премію настільки його приголомшило, що приблизно на пів хвилини він утратив здатність нормально говорити.

«Я був дуже здивований. Приблизно на 30 секунд я втратив здатність складати слова», — розповів науковець, згадуючи момент оголошення.

Його дружина поставилася до новини спокійніше. Мішель Монж також працює у Стенфордському університеті та спеціалізується на дитячій нейроонкології. Вона зазначила, що пишається досягненнями чоловіка й вважає його внесок надзвичайно важливим не лише для нейронауки, а й для суміжних галузей.

За що Карл Дайссерот отримав Нобелівську премію

Карл Дайссерот розділив Нобелівську премію 2026 року з фізіології та медицини з Петером Геґеманном і Георгом Нагелем. Вчених відзначили за відкриття, які стали основою оптогенетики — сучасного методу дослідження нервової системи.

Оптогенетика дає змогу за допомогою світла вмикати або вимикати активність окремих нервових клітин у живому мозку. Завдяки цьому дослідники можуть точніше вивчати, як працюють нейронні мережі, які ділянки мозку відповідають за певні процеси та як виникають зміни, пов’язані з поведінкою, пам’яттю і психічними розладами.

В основі методу лежить використання світлочутливих білків, відомих як опсини. Їх вводять у нервові клітини, після чого активністю цих клітин можна керувати за допомогою світлових імпульсів. Такий підхід дає змогу впливати на конкретні нейрони з високою точністю, не зачіпаючи всі клітини навколо.

Роботи трьох лауреатів охоплюють увесь шлях розвитку оптогенетики. Дослідження Георга Нагеля та Петера Геґеманна допомогли зрозуміти властивості світлочутливих білків, які трапляються в мікроорганізмів, зокрема водоростей. Карл Дайссерот розвинув ці ідеї та адаптував їх для вивчення нервових клітин ссавців.

Науковці отримали інструмент, який дозволяє досліджувати мозок не лише на рівні окремих ділянок, а й на рівні конкретних клітин і нейронних зв’язків. Це стало важливим кроком для сучасної нейробіології, психіатрії, біоінженерії та медицини.

Карл Дайссерот є професором біоінженерії, психіатрії та поведінкових наук у Стенфордському університеті. Також він працює в Медичному інституті Говарда Г’юза. У своїй кар’єрі дослідник поєднав фундаментальну науку з практичною медициною, оскільки має підготовку лікаря-психіатра.

«Я лікар-науковець. Я психіатр. Мені не байдуже до моїх пацієнтів з аутизмом і депресією. Мені важлива надія, яку це дає», — наголосив лауреат.

За словами Дайссерота, оптогенетика може допомогти краще зрозуміти механізми аутизму, депресії та інших складних станів. Водночас учений підкреслює, що метод не варто сприймати як готове універсальне лікування. Наразі його передусім використовують у наукових дослідженнях, щоб точніше визначити причини порушень і знайти потенційні напрямки для майбутньої терапії.

Ніч після оголошення премії

Після розмови з Нобелівським комітетом Карл Дайссерот уже не зміг заснути. Протягом кількох годин він приймав вітальні дзвінки, спілкувався з журналістами та відповідав на повідомлення від колег і студентів. Приблизно через годину після оголошення науковець зізнався, що повноцінного сну цієї ночі вже не буде.

Близько 3:30 ранку до будинку професора у Стенфорді приїхали фотограф і відеооператор. Навколо будинку були помітні прикраси до Геловіну, а всередині горіло лише одне світло. Через тишу й нічний час фотограф спочатку навіть подумав, що міг помилитися адресою.

Двері відчинила Мішель Монж. У цей момент її чоловік сидів на дивані та продовжував відповідати на телефонні дзвінки. Дружина залишалася поруч під час нічних інтерв’ю, допомагала організувати спілкування з представниками університету й готувала каву для співробітників, які долучилися до святкування.

«Я дуже рада. Знаю, що я упереджена, але він справді змінив нейронауку — і, фактично, ще кілька інших галузей. Я дуже ним пишаюся», — сказала Мішель Монж.

Попри хвилювання та численні привітання, лауреат не забував про повсякденні сімейні справи. Після кількох годин інтерв’ю він попросив зробити перерву, адже близько 6:30 ранку мали прокинутися його діти. Перед школою їм потрібно було приготувати обіди, тому навіть Нобелівська премія не скасувала звичайні батьківські обов’язки.

Коли один із представників Стенфордського університету припустив, що нічна метушня могла потурбувати сусідів, Мішель Монж відповіла, що родина живе в районі для викладачів університету. За її словами, у цьому кварталі мешкає чимало Нобелівських лауреатів, тож незвичайна активність у день оголошення премії навряд чи когось здивувала.

Чому відкриття важливе для медицини

Оптогенетика змінила підходи до вивчення мозку. Раніше дослідникам часто було складно визначити, які саме нервові клітини відповідають за певну реакцію або поведінку. Стимуляція великих ділянок мозку не давала змоги відокремити роботу окремих нейронів. Новий метод дозволив діяти набагато точніше.

За допомогою світла вчені можуть активувати певні клітини, пригнічувати їхню роботу та спостерігати, як це впливає на організм. Такий контроль допомагає досліджувати формування спогадів, реакції на стрес, мотивацію, рухові процеси й механізми психічних захворювань.

Дослідження у сфері оптогенетики також можуть мати значення для створення майбутніх методів лікування неврологічних і психіатричних розладів. Поки що багато таких підходів перебувають на експериментальній стадії, однак отримані результати дають ученим змогу краще зрозуміти роботу мозку та шукати більш точні способи допомоги пацієнтам.

Для Карла Дайссерота важливе не лише потенційне практичне застосування його робіт. Він наголошує, що прагне зрозуміти мозок як надзвичайно складний орган, який обробляє інформацію, формує емоції, створює спогади та визначає особливості людської поведінки. Саме поєднання фундаментального інтересу й турботи про пацієнтів стало однією з головних рис його наукового підходу.