Лист Головіна до сина увійшов до міжнародної книги про батьківство

Особистий текст про батьківство, війну та розлуку українського журналіста й військовослужбовця Владислава Головіна увійшов до міжнародної книги Letters to Our Sons. Видання об’єднало листи батьків із різних країн, які намагалися чесно розповісти своїм синам про любов, відповідальність, життєві вибори та найважчі випробування.

Лист Владислава Головіна став частиною міжнародної книги

Книгу Letters to Our Sons створили британський актор Стівен Грем, відомий як співтворець і виконавець однієї з ролей у серіалі Netflix «Юнацтво» (Adolescence), та викладачка психології Орлі Кляйн. Проєкт присвячений сучасному батьківству й тому, як батьки прагнуть передати дітям власний досвід у часи великих суспільних і особистих змін.

Для участі в проєкті батьки з різних країн надіслали понад 1600 листів. Упорядники відібрали лише частину текстів, які увійшли до друкованого видання. Серед них опинився і лист Владислава Головіна до сина. Український автор розповів у ньому про війну, вимушену розлуку з родиною, роботу журналіста та рішення залишитися в Україні після початку повномасштабного вторгнення.

Міжнародне видання про батьківство опублікували у Великій Британії 24 вересня 2026 року у видавництві Bloomsbury. Український переклад книги планують випустити у 2027 році. Очікується, що українські читачі зможуть познайомитися не лише з листом Головіна, а й з історіями батьків, які живуть у різних країнах та мають відмінний життєвий досвід.

За словами журналіста, робота над текстом тривала близько тижня. Він неодноразово перечитував написане, редагував і переписував окремі фрагменти, адже хотів бути максимально відвертим із сином. Лист став для нього не просто способом звернутися до дитини, а й нагодою самому відповісти на складні запитання про власні рішення, страхи, помилки та життєві цінності.

Війна і розлука з сином у центрі розповіді

Одним із головних мотивів листа стала відстань, яка виникла між батьком і сином через війну. Головін пише, що найболючішими для нього є не лише ракетні удари, обстріли чи побутові труднощі воєнного часу. Найважче — повертатися додому після роботи й не чути звичного дитячого вигуку: «Тато прийшов!».

У листі автор зізнається, що сам факт написання такого тексту нагадує йому про відсутність поруч із сином. Якби вони жили разом, батько міг би щодня спілкуватися з дитиною, проводити з нею час і власним прикладом показувати, як поводитися в різних життєвих обставинах. Саме вчинки, а не слова, на думку Головіна, найкраще запам’ятовують діти.

Ця думка надає тексту особливої сили. Лист не перетворюється на повчання або перелік готових правил. Навпаки, журналіст говорить із сином як доросла людина, яка усвідомлює власні недоліки та не намагається приховати складні сторінки минулого. Він визнає, що через роботу, війну й постійні ризики не завжди міг бути поруч стільки, скільки хотів би.

Владислав Головін також пояснює синові, чому після початку повномасштабної війни вирішив не виїжджати з України, хоча мав таку можливість. Для нього залишитися означало зберегти повагу до самого себе й не відмовитися від відповідальності перед країною. Він наголошує, що його зброєю є не автомат, а слово: журналістика, репортажі та правдиве розповідання про події війни.

Автор згадує, що протягом двох із половиною років ризикував життям, їздив на фронт, допомагав іноземним журналістам створювати матеріали, сам писав репортажі та працював над книжкою. У його розумінні професійна діяльність стала способом чинити опір агресії й донести до світу правду про Україну.

Що батько хоче передати синові

Окреме місце в листі посідають роздуми про помилки та відповідальність батьків. Головін закликає сина в майбутньому не повторювати його помилок і знаходити більше часу для власних дітей. Він радить гратися з ними, поки вони маленькі, бути присутнім у їхньому повсякденному житті та не відкладати спілкування на потім.

Цей заклик звучить особливо важливо на тлі розлуки, спричиненої війною. Автор показує, що батьківство складається не лише з великих рішень і важливих розмов. Воно проявляється у звичайних моментах: спільних іграх, вечірніх розмовах, допомозі, увазі та готовності просто бути поруч. Саме такі буденні епізоди згодом можуть стати для дитини найціннішими спогадами.

Водночас лист не обмежується болем і жалем. Наприкінці Головін говорить про найбільшу радість батька — бачити, як його діти в чомусь стають кращими й сильнішими за нього. У цьому він вбачає головний сенс батьківства: не вимагати від дітей повторювати батьківський шлях, а допомогти їм знайти власний і перевершити попереднє покоління.

Історія Владислава Головіна важлива не лише як особисте зізнання. Вона дає змогу побачити, як війна змінює родинні зв’язки, змушує дорослих говорити з дітьми про складні теми та переосмислювати власні пріоритети. Його лист до сина став частиною міжнародної розмови про те, що означає бути батьком у часи небезпеки, як пояснювати дітям непрості рішення та чому присутність у їхньому житті не можна замінити самими словами.

Владислав Головін працює в українських медіа з 1995 року. У різні роки він був редактором і заступником головного редактора Forbes Ukraine, співпрацював із міжнародними інформаційними агентствами та французьким виданням Le Monde. Нині журналіст служить у Збройних силах України.

У 2025 році у видавництві «Наш Формат» вийшла його книжка «Збройні люди України». У ній ідеться про українських військових, волонтерів та інших людей, які стали на захист держави. Новий міжнародний проєкт Letters to Our Sons доповнює цей творчий і професійний доробок особистою історією — розповіддю батька, який намагається зберегти близькість із сином попри війну, відстань і небезпеку.