Сергій Пономарьов
Франція опинилася в центрі масштабної суспільної кризи: масові протести, що почалися з вимог покращити умови в навчальних закладах і стримати зростання вартості життя, швидко переросли в загальнонаціональні заворушення. У різних містах країни пошкоджено адміністративні будівлі, навчальні заклади, поліцейські дільниці, туристичні об’єкти та близько півтори тисячі магазинів. Попри це, значна частина французів продовжує підтримувати самі протести й вимоги їхніх учасників.
Ситуація залишається суперечливою. З одного боку, громадяни засуджують підпали, погроми та мародерство, які завдають шкоди містам і тисячам підприємців. З іншого — багато людей вважають, що причини невдоволення накопичувалися роками, а влада не реагувала на проблеми освіти, високі ціни, нестачу працівників і погіршення соціальних умов.
Пошкоджені історичні будівлі та магазини
Одним із найрезонансніших епізодів стала пожежа в Ліможі. Під час протестів там загорілася міська ратуша, зведена понад сто років тому. Вогонь охопив будівлю вночі та знищив шпиль пам’ятки архітектури. Для багатьох французів ця подія стала особливо болючою, адже кадри палаючої ратуші нагадали про масштабну пожежу в соборі Нотр-Дам у Парижі.
У Ліоні протестувальники підпалили туристичне бюро, а в Марселі було пошкоджено муніципальну поліцейську дільницю. Окремі учасники заворушень увірвалися до будівлі мерії та перекинули бюст Маріанни — алегоричного образу Французької республіки, який символізує свободу та державність. Такі дії викликали обурення навіть серед частини тих, хто загалом поділяє соціальні вимоги протестувальників.
Найбільше від заворушень постраждав малий і середній бізнес. У містах розбивали вітрини, грабували торговельні приміщення, нищили касове обладнання та псували фасади. Загалом пошкоджено близько 1500 магазинів і торговельних точок. Для власників це означає не лише витрати на ремонт, а й ризик тривалого закриття, втрату товарів та скорочення працівників.
Уряд також повідомив про пошкодження щонайменше 24 навчальних закладів. Частина шкіл зазнала значних руйнувань або була підпалена. Крім того, блокади, сутички та перекриття доріг торкнулися приблизно 1800 шкіл і ліцеїв. Через це заняття скасовували, учнів переводили на дистанційне навчання, а батьки були змушені терміново змінювати свої плани.
Як почалися протести у Франції
Перші акції виникли наприкінці вересня поблизу Парижа. Їх ініціаторами стали школярі та вчителі, які звернули увагу на складний стан французької системи освіти. Учасники страйків розповідали про аварійні санітарні приміщення, проблеми з опаленням у холодний період і надмірну спеку в класах улітку.
Окремою проблемою стала нестача педагогів. У деяких школах учні могли тижнями або навіть місяцями залишатися без окремих уроків, хоча наближалися важливі іспити. Переповнені класи ускладнювали роботу вчителів, а діти не отримували необхідної підготовки. Для родин, які не мають можливості оплачувати приватні заняття, така ситуація стала особливо гострою.
Напруження посилилося після жорстких дій поліції під час перших демонстрацій. Силовики застосовували сльозогінний газ і спеціальні засоби проти натовпу, серед якого було багато неповнолітніх. Після цього до протестів почали долучатися робітники, фермери, студенти та профспілкові активісти. Їх об’єднали не лише освітні питання, а й невдоволення підвищенням цін на пальне, продукти та повсякденні послуги.
Протести швидко вийшли за межі окремих міст. У загальнонаціональних маршах, за різними оцінками, взяли участь від 550 тисяч до 800 тисяч людей. Правоохоронці затримали приблизно 2400 осіб, причому близько 90 відсотків затриманих були неповнолітніми. Така статистика ще більше загострила дискусію про відповідальність держави, методи роботи поліції та роль дорослих організаторів протестного руху.
Чому французи підтримують протестувальників
Попри численні кадри з пожежами та розгромленими вулицями, загальний рівень підтримки протестів залишається високим. За даними соціологічного опитування, 69 відсотків французів схвалюють мобілізацію проти зростання вартості життя. При цьому 36 відсотків активно підтримують акції, а ще 33 відсотки ставляться до них із симпатією.
Найвищий рівень підтримки зафіксовано серед людей, які змушені регулярно економити. Серед домогосподарств із серйозними фінансовими труднощами протестні вимоги схвалюють приблизно 79 відсотків опитаних. Серед молоді віком від 18 до 24 років цей показник становить близько 77 відсотків, а серед робітників — 75 відсотків.
Підтримка виявилася помітною і серед прихильників різних політичних сил. Протести схвалюють 83 відсотки виборців лівого блоку, близько 70 відсотків прихильників правопопулістського «Національного об’єднання» та приблизно половина виборців президентського руху. Це свідчить, що невдоволення не обмежується одним політичним табором і має ширший соціальний характер.
Французи також скептично оцінюють рішення уряду, спрямовані на зменшення фінансового тиску. Близько 88 відсотків громадян не вірять, що продаж стратегічних запасів пального суттєво полегшить становище водіїв. Серед родин із найнижчими доходами таку думку поділяють понад 90 відсотків опитаних.
Приблизно 65 відсотків французів вважають, що громадяни мають виходити на вулиці та захищати власні інтереси вже зараз, не очікуючи наступних президентських виборів. Серед найбідніших сімей ця позиція ще поширеніша. Водночас 55 відсотків населення схвалюють учнівські та студентські блокади, тоді як 35 відсотків виступають проти них.
Однак підтримка соціальних вимог не означає схвалення насильства. Близько 82 відсотків французів категорично засуджують підпали, погроми та мародерство. Водночас 17 відсотків опитаних заявляють, що можуть зрозуміти силові дії, якщо влада протягом тривалого часу ігнорує реальні проблеми громадян. Серед наймолодших респондентів така позиція зустрічається частіше.
Саме в цьому полягає головна суперечність французьких протестів. Більшість суспільства хоче змін у школах, доступніших цін, кращих умов праці та відповідальнішої політики уряду. Але водночас люди не бажають бачити знищені історичні будівлі, розбиті магазини й небезпечні вулиці. Для влади це означає складне завдання: необхідно одночасно відновити громадський порядок і продемонструвати, що соціальні вимоги мільйонів громадян справді почуті.
Французька криза вже вийшла за межі окремого конфлікту між молоддю та державними структурами. Вона перетворилася на масштабну дискусію про якість державних послуг, нерівність, вартість життя та межі допустимого під час протестів. Подальший розвиток подій залежатиме від того, чи зможе уряд запропонувати переконливі рішення, а суспільство — відокремити мирну боротьбу за свої права від дій, що завдають шкоди людям, містам і культурній спадщині.